Відомий канадський історик Сергій Єкельчик, ґрунтуючись на сучасних історичних концепціях, пропонує власний погляд на формування сучасної української нації. На думку автора, останні двісті років української історії  - не запрограмоване одержавлення древнього народу, а радше інтелектуальний проект, спроба політиків, письменників, громадських діячів прищепити українцям модерну національну ідентичність і створити власну державу.

Известный канадский историк Сергей Екельчик, опираясь на принятые в западной исторической науке концепции, предлагает собственный взгляд на формирование современной украинской нации. Автор убедительно и увлекательно показывает, что история Украины последних двухсот лет, подобно истории любой другой страны, — это вовсе не запрограммированное обретение государственности издревле существующей нацией. Это скорее интеллектуальный проект, попытка политиков, писателей и общественных деятелей привить украинцам современную национальную идентичность и создать собственное государство.

Цільова авдиторія: для широкого кола читачів

У науково-­популярній праці на основі широкого кола невідомих читацькій аудиторії документів уперше подається повний нарис драматичного життя й військово­політичної діяльності знаного діяча українського національно­визвольного руху, останнього командувача Української повстанської армії і лідера збройного підпілля ОУН в Західній Україні В.Кука. Біографія генерал­хорунжого УПА Василя Степановича Кука – це водночас і історія тридцятирічної боротьби за свободу України, і захопливий пригодницький сюжет, гідний пера романіста та кінорежисера. Вільна від ідеологічних акцентів книжка буде цікава всім, хто захоплюється воєнною історією нашої Вітчизни, біографіями борців за волю України.

В научно-популярном труде, на основе широкого круга неизвестных читательской аудитории документов, впервые подается полный очерк драматической жизни и военно-политической деятельности известного деятеля украинского национально-освободительного движения, последнего главнокомандующего Украинской повстанческая армии (УПА) и лидера вооруженного подполья ОУН в Западной Украине Василия Кука. Биография генералахорунжего УПА - это одновременно и история тридцатилетней борьбы за свободу Украины, и увлекательный приключенческий сюжет, достойный пера романиста и кинорежиссера. Свободная от идеологических акцентов книга будет интересна для всех, кто интересуется военной историей Украины, биографиями борцов за свободу.

Цільова авдиторія: Для широкого кола читачів

Сталінізм як явище історії, позначене страхіттями репресій, депортацій та масовим знищенням людей, вивчений ще недостатньо. Лише після відкриття архівів бачення радянської історії почало поступово змінюватися. Тридцятилітній період комуністичної деспотії, який збігається з роками правління Сталіна, мав ознаки модерної автократії, яка насильство над власним населенням розгорнула до апокаліптичних масштабів. Книжка берлінського історика розповідає про сталінізм як систему організованого державного терору проти населення, систему, що постала в насильстві і репресіях, систему, в якій масовий терор завершився разом з її кінцем – смертю Сталіна. Йорг Баберовскі розглядає анатомію сталінського насильства та пропонує нові інтерпретації сталінізму. Книжка є цікавим і переконливо аргументованим поглядом на найпохмуріший період історії Радянського Союзу.

Цільова авдиторія: Для широкого кола читачів

Збірку складають грунтовані на документах Державного архіву СБУ та інших сховищ науково-популярні нариси, присвячені ролі спеціальних служб у вітчизняній історії, маловідомим сторінкам національно-визвольного руху в Україні. Хронологічно нариси охоплюють період від 1918 року і досьогодні.

Цього разу відомий дослідник "таємних сторінок минулого" професор Дмитро Вєдєнєєв зриває машкару з таємних операцій спецслужб на теренах України. Збірку складають грунтовані на документах Державного архіву СБУ та інших сховищ науково-популярні нариси, присвячені ролі спеціальних служб у вітчизняній історії, маловідомим сторінкам національно-визвольного руху в Україні. Хронологічно нариси охоплюють період від 1918 року і досьогодні.

Багато ілюстровані (більшість фотографій друкуються вперше), легко написані історії ідеологічних та збройних протистоянь присвячені "кротам" української історії, таємним фронтам другої світової, повстанському рухові, іншим захопливим сторінкам та постатям минулого.

В сборник вошли написанные на основе документов Государственного архива Службы безопасности Украины и других архивохранилищ, широкого круга опубликованных источников научно-популярные очерки, посвященные роли специальных служб в отечественной и мировой истории, малоизвестным страницам национально-освободительного движения в Украине, повстанческим движениям народов мира. Хронологически очерки охватывают период с 1918 по 2008 год.

В этот раз известный исследователь «темных страниц истории» профессор Дмитрий Веденеев срывает покров таинственности с операций спецслужб на просторах Украины.

Множество фотографий (большинство печатаются впервые), легко написанные истории идеологических и  вооруженных противостояний посвящены «кротам» украинской истории, темным фронтам Второй мировой, повстанческому движению, другим увлекательным страницам та фигурам прошлого.

Цільова авдиторія: Для цікавих до "таємних війн" спеціальних служб.

Ядро збірки складають результати проекту дослідження викладання національної історії у школах Центральної і Східної Європи, проведенного Міжнародним інститутом дослідження підручників імені Георга Еккерта в Брауншвейзі (Німеччина)і спрямованого на критичний аналіз шкільних підручників історії різних країн та на з'ясування і узгодження спірних і по-різному трактованих питань історії двосторонніх відносин між сусідніми народами. Українське видання доповнюють статті вітчизняних науковців, що дозволяє представити критичне бачення стану українських шкільних підручників історії на тлі тих зрушень і здобутків, які відбулися в історичній дидактиці інших європейських країн і наших найближчих сусідів.

Рецензія Костянтина Родика для рейтингу "Книжка року" ("Україна молода", 23/07/2010) - Інфіковані підручники. Радянський спадок української школи

Цільова авдиторія: Для науковців і освітян, для всіх охочих оцінити підручники з історії та написати свій власний.

До збірника увійшли науково-популярні нариси з історії становлення та оперативної діяльності спецслужб низки країн світу - не тільки великих держав, але менш помітних гравців історії, а також дослідження спеціальної діяльності ряду партизансько-повстанських рухів й екстремістьких організацій в різних кутках світу. Хронологічно нариси охоплюють період від кінця XVIII століття до 2008 року.

Цільова авдиторія: Нариси викличуть інтерес у тих, хто цікавиться маловідомими сторінками історії розвідувальної та контррозвідувальної діяльності, кому небайдужа історія спецслужб.

Книжка розповідає про формування модерної німецької нації, про її культурне та політичне постання та супровідні конфлікти та війни. Як стверджується нація як нова політична та культурна сила? Хто належить до нації, а хто - ні? Хто її речники? Чи є альтернативні ідеали? Ці питання досліджує Дітер Ланґевіше у своїх фундаментальних студіях з історії націоналізму.

Цільова авдиторія: Згадані теми цікаві українським читачам, адже, на думку багатьох, формування модерної української нації ще триває.

Пропонована книжка спогадів про дві українські катаcтрофи – Великий голод і Велику війну – дивовижним чином поєднує зворушливу простоту і щирість, навіть певну наївність оповіді простої сільської дівчини, на долю якої випали трагічні випробування, і водночас – блискучий письменницький хист, досконале чуття композиції, неймовірно точне й пронизливе відчуття деталі, живої фрази, драматичної ситуації. Твір писала в 70–80¬ті роки сільська вчителька «в шухляду», без жодних надій на прижиттєве опублікування, і, ймовірно, це теж додає йому неповторної інтонації й цілковитої переконливості як суто літературного, так і важливого історичного документу. Друкується в авторській редакції.

Людський документ – документ епохи ("Друг читача").

Реабілітація пам’яті / Лікування амнезії

Микола Рябчук

Післямова до французького перекладу спогадів Анастасії Лисивець, що вийшло друком у листопаді 2009-го у паризькому видавництві L’Harmattan.

            Уявіть собі вірменина чи єврея, котрий досяг би зрілого віку, здобув освіту, прочитав чимало книжок, а проте так нічого б і не довідався про катастрофу, котра спіткала їхні народи зовсім недавно – одне-два покоління тому.

            В Україні мільйони людей – переважна більшість населення! – зростали, навчались, виховували дітей та онуків, нічого (чи майже нічого) не знаючи про геноцид, доконаний на їхніх безпосередніх предках сталінським тоталітарним режимом. Точна кількість жертв штучного голоду, організованого комуністами в 1932-33 році, невідома. Померлих селян скидали до спільних могил без належної реєстрації. Або ж записували померлими від різних хвороб – аби лише не від голодного виснаження.

            1937 року в СССР відбувся, однак, загальний перепис населення і його дані виявились настільки викривальними для режиму, що їх було знищено, а самих переписувачів оголошено саботажниками – і теж знищено. Будь-яка згадка про голод кваліфікувалася як «наклеп на соціалістичну дійсність». В СССР це був кримінальний злочин, за який належало від 5 до 15 років концтаборів.

             Я сам виростав у родині, де про голод не говорилося. Хоча про нього знали і батько, і мати. Ба більше, мати сама пережила цей голод на Харківщині, втративши батька й усіх сімох своїх братів і сестер. Власне, вона втратила тоді й більшість своїх односельців. Мертві чи напівмертві села були досить типовим явищем в Україні навесні 1933 року.

            Про голод батьки розповіли мені допіру в дорослому віці, коли я вже був студентом. Причому мати, підозрюю, цілком щиро вважала, що голод не був замовлений із Москви, а став лише результатом зловживань на місцях, надмірної запопадливості місцевих комсомольців та комуністів, котрі відбирали в селян не лише збіжжя, а й будь-яку їжу. А те, чого не могли забрати з собою, – нищили.

            Мати була комуністкою і, за словами батька, щиро плакала, як і більшість совєтських людей, коли 1953 року помер Сталін. «Ти дурна, – казав батько, – він угробив цілу твою родину, знищив твоє здоров’я, а ти за ним плачеш!..»

            Батько був родом із Луцька, із «польської» України, і, як і більшість західняків, ніколи не мав особливих симпатій ані до Сталіна, ані до совєтської влади, ані до комунізму. Може, якби не він, я так би й залишився при материній версії тих подій, котра великою мірою збігалася з офіційною, сором’язливо прийнятою після хрущовських викриттів так званого «культу особи Сталіна». Головний наголос у цій версії клався на погані погодні умови та кепський врожай, а також на саботаж куркулів, котрі начебто опиралися колективізації. Мати про це не згадувала – та й не могла згадувати, бо, як я потім довідався, врожай того року був цілком нормальний, а колективізація в СССР, разом із «опором куркулів», закінчилися ще за кілька років до того. Зате наголос на «місцевих зловживаннях», «перегинах», був спільним для обох версій подій, офіційної і приватної. Без документів, без доступу до архівів заперечити цю інтерпретацію було складно. Допіру наприкінці перестройки, завдяки ґласності та поступовому відкриттю архівів, українці змогли не лише говорити відкрито про штучний характер голоду, а й посилатись при тому на переконливі докази: листи Сталіна, де він неодноразово закликає своїх підручних «покарати» й «провчити» українських селян, а також телеграми з Москви із наказами не випускати селян із охоплених голодом територій – позбавляючи їх тим самим змоги порятуватися від голодної смерті.

            Моя мати тяжко хворіла ціле життя і померла у віці 53 роки – коли я був іще надто молодим і дурним, аби видобути від неї детальні спогади про ті події. Припускаю, що це було б нелегкою справою, бо такі спогади – не просто болісні й травматичні, а й, найгірше, позбавлені будь-якої героїки. Голод дегуманізує людину, опускає її до тваринного, суто біологічного стану, ба ще страшніше – спонукає до трупоїдства і людожерства. Голодна смерть не лише моторошна, а й принизлива, бо ж вичавлює поступово з людини усе людське.

            Те сталіністське приниження виявилось для українців подвійним. Їх було не просто опущено до тваринного стану, а й наказано забути про це, стерти з пам’яті, ба гірше – полюбити своїх мучителів, восхвалити їх у віршах і прозі, у щоденних присягах на вірність Партії, Сталіну і Москві. Жоден режим не додумався до такого: примусити жертву прийняти щоденне ґвалтування як норму та ще й перейнятися до ґвалтівника палкою любов’ю.

            На тлі цієї глибокої психологічної травми усі інші проблеми виглядають менш принциповими: сім мільйонів українців загинуло, як стверджують одні дослідники, а чи «всього лиш» три, як стверджують інші; був це геноцид, спрямований саме проти українців, а чи «всього лише» проти селян (ця дискусія взагалі малозмістовна, беручи до уваги, що на той час майже 90 відсотків українців були селянами, а понад 90 відсотків селян були українцями). Тим часом психологічна травма породжує колективні неврози. І не здолавши її, неможливо говорити про суспільну згуртованість (cohesion), про нарощування соціального капіталу і, взагалі, про формування повноцінної нації.

            Тож зрозуміло, що з настанням ґорбачовської ґласності, а відтак і з проголошенням національної незалежності українські історики, літератори, а почасти і політики заходилися реанімувати пам’ять, лікувати амнезію – публікувати документи, дослідження, а головне – записувати свідчення тих, хто вижив.

            Українські селяни були землеробами, а не книжниками, і навіть якщо вміли сяк-так читати й писати, то все одно не вели щоденників і, тим більш, не рефлектували над політичними, історичними та філософськими проблемами. Нечисленна інтеліґенція, яка могла озвучити їхні переживання і їхній досвід, була майже повністю винищена, а та, що лишилася, була залякана до півсмерті. По суті – лоботомізована.

            Тим більш цінними є ті нечисленні спогади, що поєднують у собі непідробну автентику й драматизм пережитих подій із певним оповідним блиском, котрий проявляється насамперед у невибагливій, але проникливій інтонації, у доброму чутті фрази, в увазі до буденних і водночас значущих, по-своєму символічних деталей. Невеличка книжечка простої сільської вчительки з Київщини Анастасії Лисивець належеть саме до таких документальних шедеврів. Десятилітньою дівчинкою пережила вона Голодомор, втративши батька, матір, сестру, брата. Смерть найближчих людей відтворюється у тексті з жорстокою й моторошною невблаганністю давньогрецької трагедії. Яскраві характери односельців, складні соціальні взаємини, бурхливі емоції від пережитого передаються ощадливо, лаконічними засобами – напрочуд точно й пронизливо.

            Спогади писалися в середині 70-х років – не для друку. Авторка, власне, й не сподівалась тоді, що про Голодомор можна буде коли-небудь говорити відкрито, без побоювань потрапити у тюрму за «антирадянську аґітацію й пропаґанду». Вона писала спогади для нащадків – на прохання своїх дорослих уже дітей та чоловіка, котрий так само працював учителем. Під час перестройки, однак, спогади вийшли друком у журналі «Вітчизна», а невдовзі й окремою книжкою, яка була після того кілька разів перевидана й перекладена кількома європейськими мовами.

            Сталін, кажуть, любив повторювати, що смерть однієї людини – трагедія, смерть мільйонів – лише статистика. Спогади Анастасії Лисивець про Голодомор повертають бездушній статистиці трагічний вимір, а нам усім – щось більше, ніж просто знання про трагедію. Ризикну це назвати катарисом.

Цільова авдиторія: Для широкого кола читачів.

     Книжка ця-присвячена українській літературі для дітей XX століття.
     То був жорстокий час. Куди жорстокіший за XIX століття. Одних письменників він змусив емігрувати, інших викинув з літератури, ще інших розстріляв, посадив у тюрми або тримав у страху.
     Змінювався суспільний лад, видозмінювалися історичні умови розвитку, та не справджувалися сподівання, породжені барикадами національної боротьби початку століття. Так само тривали змагання за суверенність, за незалежність, за любов до України. І на сторожі цих одвічних поривань українського народу письменники ставили своє слово. Яким воно було на дорогах країни дитинства?
      Побудована книжка за хронологією. Десять десятиліть-десять розділів. У кожному з них-характеристика суспільних умов, короткий огляд періодики для дітей, чотири-п'ять літературних портретів. У підсумку-перелік важливих для розвитку літератури подій, заходів,з'їздів, пленумів. У кінці книжки вміщено прізвища лауреатів премії імені Лесі Українки та покажчик імен.
"У контексті правди і любові" (Слово просвіти, 17-23/06/2010).

Цільова авдиторія: Книжка буде цікавою літераторам, філологам, вчителям, студентам і читацькому загалу, всім, хто хоче поглянути на пройдений шлях і письменницькі долі.

Ядро збірки складають есеї, присвячені знаним українським постаттям ХХ століття - від борців за незалежність (Суровцева) та пекла Другої світової війни (о. Антін Навольський) через шістдесятників (Стус, Горська) та діячів еміграції (Осадчук, Шевельов) до наших сучасників (Маринович, Брюховецький). Згадані герої представляють ту українську традицію, яка, попри зовнішній тиск, протистояла тоталітарній спокусі, як комуністичній, так і націоналістичній. Інші нариси присвячені українським диспутам довкола історичної спадщини, національного самовизначення та цивілізаційного вибору.
За сприяння Польського Інституту в Києві та Міжнародного Фонду "Відродження".

Цільова авдиторія: Для всіх небайдужих до історії та сучасності України.

Посібник «Як викладати історію школярам і студентам»


Пропонована книжка – не просто продов-ження дискусії про зміст підручників з історії, адже на її сторінках ідеться не лише про те, як писати історію, але й як викладати написане. Збірник статей польських істориків і педагогів є змістовним і повчальним прикладом роздумів над сутністю й характером історичної освіти. Автори порушують доволі прості, але далеко не однозна-чні проблеми:
•   чому має вчити досвід минулого?
•   як саме вчити?
•   на яких прикладах?
Читач має нагоду доторкнутися до пульсу історичної освіти не лише в текстах визнаних метрів, але й практикуючих вчених, педагогів, заклопотаних проблемами практичного процесу останніх здобутків історичної науки. Зрештою, сама "призма" гуманітарної освіти фокусує в собі напрочуд широкий спектр проявів суспільного життя різних епох - міфів, політичних та суспіль-них практик, соціальних реалій - котрий, без сум-ніву, буде цікавим для представників різних груп історичного "цеху".

Цільова авдиторія: Вчителям-практикам призначені розділи "Викладання історії" та "Навчальні засоби", які мають суто практичне спрямування, обмірковую-чи методичні проблеми та перспективи викладан-ня історії в школах та вищих навчальних закла-дах. Серед них – проблеми відходу від монотеїс-тичного трактування історії й інтеграції до світо-вого та європейського освітнього простору. До-свід польських вчених і педагогів може послужи-ти своєрідним рятівним колом для особливо зане-дбаних ділянок вітчизняної історичної освітньої практики. Зацікавленому читачеві стануть в при-годі приклади практичного використання методи-чних розробок, мультимедійних технологій, вра-хування в роботі викладача позааудиторного до-свіду учнів і студентів тощо.

Гроші, банки, біржі й світова торгівля — це не такі вже й сучасні поняття, як може здатися на перший погляд. Хто хоче зрозуміти, що за ними стоїть, той має знати їхню історію. У своїй книжці «Історія бізнесу» відомий німецький журналіст, письменник та експерт з економічних питань Ніколаус Піпер запрошує читача до захопливої подорожі в часі — від мінової торгівлі в період неоліту до нинішньої ґлобалізації, яка викликає стільки суперечок. У невимушеній формі автор веде мову про світову історію як про історію бізнесу, наводить цифри й факти, знайомить читача з видатними постатями в галузі економіки — такими як Фуґер і Ротшильд, Адам Сміт і Карл Маркс.

Цільова авдиторія: Для широкого кола читачів.